Дивовижна і в той же час буденна історія про те, що справжні небайдужі люди, люди-герої, вони серед нас. І своїми, здавалося б, звичайними вчинками викликають велику повагу до себе і гідність носять звання Людини з великої літери. Вчора їхала в автобусі. Заплатила, начепила навушники, їжу. Тут крізь музику я чую стогони і крики. Всі пасажири обернулися на задні ряди. Там сиділа вагітна жінка: мабуть, почалося. Водій не розгубився, сказав, що наступна зупинка пологовий будинок (хоча це не його маршрут), зупинив автобус; ті, кому далі не треба — вийшли.
Я залишилася, так як нікуди не поспішала і хотілося хоч чимось допомогти. Водій мчав, як швидка допомога. Потім зупинився біля пункту призначення, вибіг, взяв її на руки і поніс до будівлі; я в цей час знайшла в її сумочці мобільник, знайшла контакт «чоловік», подзвонила, сказала, мовляв так і так, дружина ваша народжує, пояснила ситуацію, назвала адресу. Взяла її речі з автобуса і понеслась за водієм. Там він передав її в руки лікарів, речі передали в реєстратуру. Ми з ним чекали приїзду чоловіка. Зустріли, проводили. Поки чекали, розговорилися, кльовий мужик! Дядя Міша — ти молодець