У той день погода була погана: холод, дощ, вітер – снігу не вистачало. Оля стояла на зупинці і безнадійно вдивлялася в далечінь тролейбуса не було. – Вас підвезти? — біля зупинки раптом пригальмувала машина. Навіть не намагаючись роздивитись, хто там сидить, Оля замотала головою і зробила крок назад. На відміну від подружок-однокурсниць, вона дуже побоювалася сідати в машини до незнайомих людей. — Сідайте, дівчино! Вам до метро ж? — Наполягав водій, але Оля відвернулася, даючи зрозуміти, що розмова їй не цікава. Тим часом до зупинки під’їхав тролейбус, і залицяльнику довелося прибирати машину. Напевно, Оля забула б цей випадок, якби наступного ранку історія не повторилася наче під копірку. Але цього разу їй вдалося розглянути, що за кермом був дуже симпатичний, хоч і не молодий, на її погляд, чоловік. — Настирний який! – подумала вона, але в машину так і не сіла. Яке ж було її здивування, коли за кілька днів до неї на зупинці підійшла людина, в якій вона впізнала водія машини. — Не лякайтесь! — сказав він. — Ви насправді мені дуже сподобалися. І мені було шкода дивитися, як ви мокнете.
Але якщо ви категорично не хочете, щоб я вас підвіз, чи можна я з вами поїду до метро на тролейбусі? Мене Олексій звуть. Тоді Оля знизала плечима – не шкода, тролейбус загальний, але вперше глянула на чоловіка з цікавістю. А коли за тиждень він знову з’явився на зупинці, змінила гнів на милість і посміхнулася йому… Олексію було тридцять чотири роки, Олі – двадцять один, але вони дуже легко порозумілися. Це було дивно, тому що Олі завжди було важко спілкуватися з ровесниками чоловічої статі; популярністю вона не мала, шанувальників не мала. Вона дуже переживала, що в неї ще ніколи не було шанувальника і слова бабусі «Та які твої роки!», Сприймала як глузування. І ось — Олексій. — Але ж я негарна, — дивувалася Оля. — На мене ні в школі, ні в інституті ніхто не звертав уваги! — От і прекрасно! – сміявся Олексій. – Мені пощастило, що довкола тебе були сліпі люди. А я бачу, що ти найкрасивіша! Не тільки Оля дивувалася, що в ній гарного — її однокурсниці теж мало не в очі говорили, що Олексій, такий видний чоловік, міг знайти когось краще, а не її.
-Хоча… Він же старий… Хоч і багатенький, — шепотіли одні. — Зараз він за нею бігає, а скоро вона за ним горщики виноситиме. — Так зараз! Кине вона його! Тільки rроші їй і потрібні! Не просто так вона з ним! – сумнівалися інші. Але про те, що її подружки підозрюють у меркантильності, Оля навіть не здогадувалася. Напевно тому, що це було дуже далеко від неї – вона справді закохалася у Олексія. А rроші… rроші він заробляв чесною працею: удвох із мамою вони ще в дев’яності почали робити тістечка та торти на замовлення і тепер володіли двома кав’ярнями, де продавали авторські солодощі. Оля з величезним задоволенням погоджувалась попити каву з тістечком – вона любила солодощі, завжди раділа, коли Олексій підвозив її до інституту на машині чи забирав після занять – це було краще, ніж мерзнути на зупинці, але категорично відмовлялася від будь-яких подарунків, окрім квітів. Олексій був дуже здивований, коли вона з обуренням відмовилася від скромного золотого ланцюжка і попросила надалі не ображати його подібними презентами. Навіть на свята. — І що він тобі подарував? — Запитували подружки Олю після дня народження.
-Я попросила книгу мого улюбленого письменника, — чесно відповіла вона, і подружки зігнулися від сміху: – Супер! Яка ж ти розумна! Так професійно мужика на гачок чіпляти! — Ви про що? — Ну, як же? Тепер він зрозуміє, що ти не дешева, що тебе сережками та кільцями не візьмеш. І взагалі, ти не така. Оля знизувала плечима і відходила убік. Їй чомусь ніхто не вірив. Гаразд, безглузді однокурсниці, які спали і бачили, як упіймати у свої тенета олігарха, але ж і родичі! Родичі теж щиро вважали, що Оля «підчепила» багатого чоловіка. А те, що старший – це навіть добре: раніше сама залишиться. Ніхто не чув її запевнень про те, що жодного розрахунку з її боку немає, їй підморгували, сміялися і казали: — Звісно! Звісно! — Ну як? Як мені їм довести? — Запитувала вона в розпачі в Олексія, але він несподівано відповів: — А навіщо? Навіщо їм доводити? Вони все одно бачитимуть те, що хочуть бачити. Головне, що я тобі впевнений. І Оля поступово заспокоїлася. …Минуло кілька років. Оля з Олексієм жили дуже добре, у них вже була красуня-дочка, і вони подумували про те, щоб народити їй братика, коли після чергової кризи Олексій опинився на межі банкрутства – його кав’ярні могли закрити через борги у будь-який момент.
Терміново були потрібні rроші: або брати кредит, або шукати знайомих. Тоді Оля, не роздумуючи, продала квартиру, що залишилася від діда, і віддала rроші чоловікові. І знову родичі обрушилися на неї: — Ти нормальна? Ось відновить він бізнес, підніметься на ноги і кине тебе з дитиною! Чи мало таких випадків? Про що ти взагалі думала? Тепер підеш надвір? – І що ти їм відповіла? – спокійно поцікавився Олексій, коли засмучена Оля передала йому ці слова. — Ну… я сказала, що вони завжди бачитимуть те, що хочуть бачити. А я в чоловікові певна. І принаймні тепер мене ніхто в меркантильності не дорікає… – І це дуже цінно! – засміявся Олексій і обійняв дружину. …Хоч би як хотілося доброзичливцям, щоб їхні слова виправдалися, але справи в Олексія налагодилися, а дружину він кидати навіть не думає. Вони живуть, як і раніше, дружно і нікому нічого доводити не збираються. Для чого? Друг в одному вони впевнені, а люди нехай думають, що хочуть. Це їхнє право. А як ви вважаєте?