Я виросла в інтелігентній сім’ї. Тому звикла, що навіть у сім’ї є свої правила пристойності. Ми завжди попередньо дзвонимо один одному, якщо збираємось прийти в гості, домовляємось за кілька днів. Запитуємо, чи зручно у певний час. Я звикла до такого розкладу. Тільки от не очікувала, що у моїй сім’ї все буде інакше. Мій чоловік із багатодітної сім’ї, у нього ще 6 братів та сестри. У кожного вже є свої діти маленькі, до того ж – у чоловіка багато тіток і дядьків, тому стільки ж племінників та двоюрідної рідні. Коли вони приходять до нас у гості, то відбувається якийсь жах.
По-перше, вони до нас приходять без запрошення. До того ж, приходять одразу чоловік по 10 за раз. Я до такої великої кількості людей у домі не звикла. А чоловік почувається у своїй тарілці: він звик, що вдома багато людей та постійний шум. У мене ж від його родичів уже є хронічна міrрень. Мало того, що вони шумлять, діти малюють на шпалерах, і все розкидають на своєму шляху. Найжахливіше – це їжа. Замість однієї риби мені доводиться запікати одразу чотири. Потім до півночі відмивати гору брудного посуду. Родичам байдуже, що у нашої дитини ще невчені уроки, що мені з чоловіком завтра рано на роботу потрібно.
Вони можуть запросто сидіти і до 10-ї вечора, співати пісні за столом. Коли я починаю розмову з чоловіком, він завжди відповідає мені: -Це ж рідня, тут усі свої. А про дні народження та Новий рік я просто мовчу. Свекруха може прийти до нас із самого ранку. Каже, що може доnомогти прикрасити стіл та приготувати щось. Але ж я хочу для своєї дитини сама приготувати стіл, м’ясо по-французьки зробити, щось незвичайне придумати. Але свекруха все одно заважає, крутиться на кухні, через це все виходить вдвічі повільніше. Я вже не витримую родичів чоловіка, колись я просто зірвусь на них серед цього сімейного жа ху.