Цього року виповнилося рівно 10 років нашому випуску. І ми всіма однокласниками вирішили зустрітися у ресторані та відзначити таку круглу дату. Я хвилювалася, думала, що нікого не впізнаю, все ж таки, 10 років минуло. Але мене всі впізнали, як і в шкільний час, обсипали компліментами. Я теж усіх дізналася, було так приємно побачити знайомі особи.
Ми стали обійматися, мало не nлакати. А потім кожен почав розповідати про своє життя, хто чого досяг, і ким працює. Виявилося, що колишні трієчники досягли великих висот у біз несі, вони вже об’їхали півпланети, живуть чудово. І це не просто слова, адже на вигляд теж все зрозуміло. Вони мали дороrі костюми, шикарний годинник, всі приїхали на своїх машинах. Дівчатка вдало вийшли заміж, а деякі-справжні начальниці та директорки великих фірм. Коли черга дійшла до мене, то я все набрехала про своє життя.
Насправді я не со ромлюся свого становища, просто на той момент мені було приkро. Я завжди добре навчалася у школі, була круглою відмінницею. Але ким я стала? Я працюю вчителем у школі. Щодня я бачу своїх байдужих учнів, які нескінченно сидять у телефоні. А я кричу на них, щоб вони хоч щось вивчили із заданого матеріалу. Я працюю багато, маю постійні зустрічі з директором школи, листування, навантаження для учнів, плани уроку. Додому я приходжу такою стомленою, що сил на сім’ю не залишається. І я валюсь спати. А може, я щось не так зробила зі своїм життям? Чому відмінниця має так страждати, а трієчники мають шикувати і насолоджуватися своїм життям?