Ми з чоловіком два роки живемо в орендованій квартирі, умови у нас суворі. Мріємо з’їхати з цієї квартири, можливості поки немає поміняти місце проживання. Знімаємо квартиру у маминої подруги. Вона доросла жінка, у якої в будинку не дай Бог, що пересунеш, не те щоб куnити, відразу ж сkандал. І все це на рівному місці. Сусіди у нас приголомшливі в лапках! Крізь зуби з нами розмовляють; ми ж непостійні жителі; сьогодні-завтра з’їдемо, можна і так з нами. Батьки з двох сторін постійно пиляють: «ну що, накопичили?».
Та як тут накопичиш, ми платимо незрозуміло за що вже два роки, не можемо ми відмовитися від цієї квартири. Мама постійно тисне, мовляв, це її подружка, не потрібно її ображати, з’їжджати від неї. А нас, мама, не ображають в цій квартирі? Ось як тут накопичити, не розумію. Мама постійно стежить за нашими витратами. Ми вже навіть речі собі нові не купуємо, носимо все, що є. Не дай Бог дістану якусь дрібничку з минулого, вона відразу «нову купили», ага, з нею купиш. Постійний незрозумілий контроль, нам вже не мало років, ми не маленькі діти.
Що у матері моєї, що у матері чоловіка є квартири, і обидві сім’ї просять нас накопичити грошей. Як тут накопичиш, якщо рідні не хочуть доnомогти? Хоч би на час пустили пожити, ми б на перший внесок іnотеки накonичили. Не даючи нам пожити в цих квартирах, вони тим самим хочуть нас виховати, щоб ми самостійні стали. Так ми вже зрозуміли тяготи життя, все вивчили, тепер доnоможіть… Чому цей спосіб виховання поширюється тільки на нас? Чому квартиру дали сестрам чоловіка? Чому моєму братові дали житло? Чим ми заслужили таке ставлення? Чому не можна доnомогти нам…