Ось уже понад десять років я живу в Чехії з чоловіком, сином та дочкою. Життя у Празі налагодилося після нашого переїзду з України. Я ніколи раніше не була за кордоном; наше маленьке українське містечко було всім, що ми знали. Можливість з’явилася, коли робота мого чоловіка дала можливість перейти на посаду за кордоном із багатообіцяючими пільгами. “Вони високо оцінювали мене”, – каже він, – “обіцяли підтримку і хороше життя”. Незважаючи на початкові труднощі з незнайомими звичаями та законами,
ми адаптувалися. Було важко, але квартира, надана компанією, полегшила наш фінансовий тягар. Поступово життя налагодилося. Близько шести років тому ми купили квартиру в іпотеку на 25 років, уявляючи наше майбутнє тут. “Це краще, ніж знімати”, – міркував мій чоловік. Після лютого 2022 року ми підтримували наших українських родичів. Ми відправляли гроші, предмети першої потреби, навіть приймали деяких у себе. Наша хрещена та її діти залишилися з нами, і ми були раді, побоюючись за їхню безпеку.
Ми не могли їм відмовити. Зрештою, ми знайшли для них щедру чеську сім’ю, яка запропонувала їм дах. Дивно, але сусідка натякнула на невдячність хрещеної. Та стверджувала, що я її покинула, але хіба я недостатньо допомогла? Ця ситуація завдає мені болю з огляду на наші зусилля та жертви. Іншим доводиться важче, а вона скаржиться. Моя підтримка, схоже, затьмарюється добротою незнайомців, і я починаю сумніватися у своїх діях.