Нещодавно моя дочка Ліза стала наполегливо стверджувати, що наш будинок належить їй, забувши, що я, вдова її батька, є єдиною законною власницею. Вона і її чоловік оголосили про плани продати будинок, переїхати в столицю, щоб отримати роботу, і запропонували мені перебратися в будинок для людей похилого віку, щоб забезпечити мені веселу компанію і догляд.
Їхня пропозиція здалася мені хитрощами, щоб отримати фінансову вигоду від продажу і безбідно жити за мій рахунок. Обурена їх нахабством та зневагою до мого благополуччя, я стояла на своєму, відмовляючись продавати свій дім та переїжджати. Побоюючись за свою безпеку та захищаючи свої інтереси, я склала у нотаріуса документ, у якому заповідала свою власність сільраді, щоб завадити їхнім планам.
Їхньою реакцією на моє рішення були здивування і обурення, і вони вирішили відразу зібрати речі і поїхати. Я довірилася своїй сусідці Марусі, яка завжди підтримувала мої дії, відзначивши моє право жити так, як мені хочеться, особливо, в мої похилі роки. Цей досвід болісно прояснив для мене, що невдячність моєї дочки, швидше за все, має глибоке коріння, що сягає дитинства. Як би там не було, я розірвала з нею всі стосунки.