Я четверта з п’яти дітей. Спочатку мої батьки планували мати трьох, не очікуючи, що наша сім’я збільшиться. Мій батько часто пропадав на роботі, і на той час, коли мені було 5-6 років, він переїхав до іншого міста по роботі, хоча ніколи повністю не залишав нас. Незважаючи на розлуку, мама завжди любила його, а він наполягав, що краще за неї нікого немає. Його візити скоротилися до одного разу на рік чи рідше.
Через 15 років, після їхньої запеклої сварки, все лягло на плечі моєї мами. Страждаючи від самотності, вона пережила нервовий зрив, а потім наклала на себе руки. “Ми всі страждали”, – зізнався одного разу мій батько, натякаючи на брак любові та уваги до нас, особливо до моєї молодшої сестри. Ми жили з ним недовго, незабаром він знову поїхав, залишивши в мені порожнечу.
Подорослішавши, я зрозуміла, як рідко батьки мене обіймали або розмовляли зі мною, вони були зайняті роботою та своїми неспокійними стосунками. Ми, діти, були надані самим собі. “Мені здається, що ти мене не любиш”, – сказала я одного разу батьку, відчуваючи відсутність порозуміння між нами. Зараз, у свої майже 25 років, я вважаю, що я не маю ні стабільного будинку, ні здоров’я, ні вражаючої освіти, ні близьких сімейних зв’язків. І все ж я не втрачаю надії на те, що я потрібна такою, якою я є, вірячи в якийсь великий задум. “Кохання та підтримка – це все, що потрібно, щоб подолати всі недуги”, – часто нагадую я собі, вдячна за тих небагатьох, хто справді розуміє та підтримує мене.