Анечка з самого дитинства мріяла стати вчителькою. Тільки переступивши поріг школи на першовересневої лінійці, синьоока дівчинка невпевнено поглянула вгору.На Ганну привітно дивилась жінка, яка взяла дівчинку за руку. Тепло цих спрацьованих сільських вчительських долонь Анечка пам’ятає донині. Чомусь саме в День знань на своїй першій лінійці, але вже в якості вчительки, Анна Степанівна згадала цей епізод.Її першокласники були допитливими, розумними, але недружніми. Спочатку молода вчителька сподівалася, що причиною цього є нове оточення, період адаптації. Однак з кожним днем вона переконувалася, що це не так і намагалася зрозуміти причину.Якось Анна Степанівна на перерві зайшла в клас і помітила, як група учнів перешіптується, а в кутку стоїть Марічка і гірко плаче. Біля дівчинки стояла ще одна дівчина, але зі спини вчителька відразу не впізнала, хто це.- Марічка, що трапилося? – намагалася дізнатися Анна, однак та лише схлипувала і витирала сльози.
Аня все це розуміла і прихильно ставилася до Насті, як і до інших учнів, тому що всіх вчила однаково і хотіла, щоб кожен з них в майбутньому став Людиною. Знала, що дівчинка поступила так, як заведено у них вдома, і не її в цьому вина, а дорослих, які ще з дитинства надмірної самовпевненістю калічили дитячу душу.Але якби та жінка – мати Насті – знала, як Анна хотіла б мати дитину. За три роки вони з чоловіком об’їздили багато клінік і всюди говорили одне: «Надійтеся на диво». Вони сподіваються і не перестають в це вірити. Ніхто не знає, що Анна щоночі бере в руки голку з ниткою, полотно і вишиває ікони. А потім так само непомітно дарує ікони церквам свого та навколишніх сіл.Минуло кілька років. Випускниками стали першокласники. Батько Марічки після того випадку, а також тривалої розмови з вчителькою, перестав заглядати в чарку, став хорошим батьком. І вже б призабули цей неприємний епізод, якби ситуація з точністю до навпаки не повторилася.
Марічка якраз поверталася з бібліотеки, як почула якийсь важкий стогін. Озирнулася і побачила в рівчаку чоловіка, що лежав в декількох сантиметрах від води. Дівчина злякалася, але, переборовши свій страх, підійшла ближче і за руку відтягла чоловіка, щоб він не захлеснула водою.А потім разом з Ганною Степанівною, яка в той час як раз поверталася зі школи, завели чоловіка додому. Це був батько Насті – колись успішний бізнесмен, який тепер залишився без роботи. Він став пиячити, але Марічка не стала цим дорікати Настю. Тому що і так Настя вже відчула весь той сором, через який колись довелося пройти їй.- Твій вчинок гідний. – сказала вчителька. – Я нікому ще не розповідала, але відчуваю необхідність поділитися з тобою своєю радістю: у нас з чоловіком скоро буде дитина. І якщо народиться дівчинка, ми назвемо її Марічкою, в твою честь.