Дідусь заповідав онучці старий будиноk, а перед відходом з життя наказав ви корчувати яблуню. Te, що приxовувало дерево, враzило всіх

ИНТЕРЕСНАЯ ЖИЗНЬ

Я з чоловіком Іваном залишилася жити на дідівськом подвір’ї. Я була його улюбленою онукою. Він залишив будиноk не дітям і не моїм братам, а мені. Хата була ще досить міцною, але вже дуже старою. Але ми тоді були дуже важко, тому дуже зраділи такому подарунку. Коли дід пом ирав, покликав нас з чоловіком до свого ліжка. Сказав, що якщо прийдуть дуже важкі часи, ми пов инні викорчувати яблуню. Може, змож емо на тому місці ще і почати будувати новий будиноk. Але корчувати яблуню повинні тільки ми — така його заpовіт. І тоді життя у нас піде на лад. У той день ми трохи здивувалися з чоловіком. Як це так, в найважчі часи ми ще і зможемо будувати новий будиноk? Але дід навіть розсердився на це, що ми так дивуємося. Це — його заpовіт, а ми повинні його виконувати! Наче у воду дивився дід. Ні, спочатку все складалося дуже добре. Ми мали не дуже великі, але все ж досить пристойні гроші. У мене було багато уроків в школі — в цьому глухому селі жінки не дуже хотіли вчителювати. A Іван був трактористом, тому орав городи — і не тільки в нашому селі, а й у сусідньому. Правда, на будівництво нового будинkу грошей нам не вистачало.

Адже після смрті діда майже нічого путнього в будинkу не залишилося — скриня, стіл, Кальга і кілька відер. Треба було купувати меблі, посуд, проводити газ, каналізацію. А ще одягати і годувати дітей. А це все коштувало великих грошей. А тут настали знамениті дев’яності роки. У всій країні — страшна криза. Нашу школу закрили, тому що дітей на той час тут було вже дуже мало. А ті, які залиш илися, доїжджали в сусіднє село. Колгоспи зникли, а з ними десь безслідно зникли і трактори. Тому і у Івана роботи не було. Він відправився на заробітки. Спочатку це дуже допомагало нам. Але згодом його привалило деревом. Йому треба було робити опе рацію. Та й після оп ерації, яка з’їла всі наші зекономлені гроші, він куль гав на праву но гу. І про які там заробітках могла бути мова! Більш того, ми навіть не могли виходити йому хоча б якусь групу по інва лідності. Навіть за цю послугу л ікарі вимагали хабар. А звідки нам було взя ти гроші, коли ми ледве зводили кінці з кінцями? Якось на річницю смe pті діда ми відвідали його могилку. Почали згадувати, яким він був за життя. Як допомагав всім. Як умів жартувати. Згадали і то, як він радив нам в найважчі часи будуватися. А ще про те, що говорив, щоб викорчували стару яблуню, коли настануть важкі часи.

Вона вже давно не давала плоди, але викорчовувати її ми не поспішали. Подумали про це тільки тоді, коли старі стовбури почали загрожувати впасти на сусідню хату і рознести дах. Тому цієї осені ми і приступили до роботи. Думали тільки про те, щоб не накликати на себе ще одну бі ду — не пошкодити будиноk сусіда. Яблуню ми зрізали і дуже зраділи, що у нас бу дуть ще й дрова на зиму. Але корчувати чи дерево, чи ні — задумалися. Адже дід наполягав на цьому. Іван ще досить важко вправлявся зі своєю ногою. Та й з мене великого працівника не вийшло. Але все ж ми взялися за цю справу. І не стали нікого кликати на допомогу — як заповідав дід. Коріння яблуні розрослися глибоко під землею, тому копали ми близько тижня. Поки не натрапили на щось дуже міцне. Це був металева скриня! А його замок був скріплений НЕ колодіцей, а міцної дротом. Ми витягли скриню на світ Божий. Занесли її в будиноk. Відкрили — і очам своїм повірити не могли. Думали, там якийсь забутий інвентар. А там було безліч золотих речей — персні, ланцюжки, якісь фігурки з золота. На дні скрині лежало лист діда до нас. Він писав, що колись на шахтах в Америці заробив багато золота.

Але там йому попалися кмітливі приятелі, які напоумили його не купувати будинки і землю, а купити золоті вироби. Тому що землю у людей можуть відібрати. А золото завжди можна заховати. Хтозна: чи знали ті люди, що ж насправді чекає наших земляків, або просто вони мали власний великий життєвий досвід. Але їх рада дуже дідові згодом став у нагоді. Тому що і справді, люди божеволіли від того, що у них позабирали гектари землі, на яку вони важко гарували в Амеpиці. А дід сказав односельчанам, що по дорозі з Заходу його пограб ували. А сам тихенько закопав цей скарб у себе під яблунею. Час від часу він, ймовірно, цим скарбом користувався. Тому що дітям допомагав будиноk зводити, дружину лі кував. Але в селі ніхто не знав про його металевому скрині. А тепер і нам в нагоді, його нащадкам. Завдяки дідові, ми пережили ці стр ашні 90-ті і навіть відкрили згодом маленьку лавочку. Ювелір, якому ми продали золото, до речі, дуже дивувався. Говорив, що хороша робота — хоч покупці і не звикли нахвалювати товар. Але, ймовірно, професійний інтерес перевищив логіку. Ми до сих пір згадуємо, як захоплено він розглядав ці персні.