Клавдії було вже 70 років. Вона мала велику родину: і онуки, і правнуки. Чоловік помер 10 років тому, ось вона і лишилася жити сама. Їй дуже хотілося жити разом зі своєю старенькою мамою та сестрою. Вона вже забула всі дитячі образи і була готова переїхати хоч завтра. Але її ніхто не кликав. Клавдія була нелюбою донькою. Коли у матері з’явився чоловік і народилася друга донька, про Клавдію зовсім забули. Її віддали не до простої школи, а до інтернату. На вихідні не забирали. Під час канікул її відправляли до пансіонату. Там вона проводила своє літо зі старенькими бабусями та дідусями. Вдома вона практично не була і як їй говорило, ніхто на неї не чекав. Коли Клавдія відучилася, її відправили працювати до іншого міста. Іноді вона писала листи додому. Мати відповіла, що в них усе по-старому, але в гості не кликала. Ось і Клавдія не кликала до себе. Минуло багато десятиліть і ось Клавдія зненацька отримала дивний лист від сестри молодшої.
Сестра просила приїхати до них додому, та якнайшвидше. Клавдія зібрала речі і вже наступного дня вирушила в дорогу. Коли вона зайшла додому, вперше за довгі роки, їй здалося іншим, чужим. Мати свою старшу дочку не впізнала. -Не хвилюйся, вона майже нікого не впізнає, — відповіла сестра Світлана. Вони поклали маму спати, а самі пішли на кухню. Тут Свєта і розповів про своє життя: -Заміж я так і не вийшла, все шукала того самого. Чи не знайшла, так і жила все життя з мамою. Ось тільки рак у мене лікарі сказали вже остання стадія. Ще трохи і все… тому тебе й покликала, щоб за мамою стежила. -Так може ще вийде щось зробити? -Ні, ніякі таблетки не допомагають, хімія також. Наступного дня Світлана лягла в лікарню, доживатиме останні дні. Клавдія залишилася з мамою. Вона готувала, прибирала, прала. На душі Клавдія була постійна тривога.
Мама так і не впізнала своєї старшої доньки. Щоранку починалося з однієї фрази: -Світло, доню, це ти? І щоразу Клавдія говорила, що Свєти немає вдома. Одного вечора Світлана зателефонувала: -Дуже мені, сьогодні помру, приходь наостанок. Клавдія побігла до лікарні, але не встигла. Коли вона увійшла до палати, Світлана лежала як статуя. Її серце більше не билося. Похорон пройшов скромно, крім сусідок ніхто не прийшов. Наступного дня мама знову почала з тієї ж фрази: -Світло, ти де? -Мамо, Світла ж … -Кланько, це ти? -Так, мамо. Вперше за кілька тижнів мати дізналася свою стару дочку. -Кланька, ти на мене не злись. Ти мене пробач. Але бачити не можу тебе, хоч і знаю, що не винна ти нема в чому. Ось ти ніколи не питала, а я тобі розповім. У молодості, коли я дояркою працювала, місцевий голова повіз мене до сусіднього села. Дорогою й поглумився. Після того я на тебе подивитися не могла. Все віддаляла тебе від родини. Після розповіді Клавдія поклала матір спати, а сама пішла до церкви. Молилася там довго, за всіх молилася.