Не розумію покоління молоді, яке вважає, що батьки у всьому зобов’язані доnомагати своїм дітям, в той час як вони можуть забути про них і появляться тільки тоді, коли думають, що настав час для розділу спадщини. У мене був син, в якому я душі не чула; за роки свого життя я придбала три квартири — одну отримала у спадщину, одна була від чоловіка і на іншу квартиру ми з чоловіком накопичили. Коли мій син виріс, ми подарували йому однокімнатну квартиру, одну здавали, а в третій квартирі жили самі.
До від’їзду син нічого не говорив, був уважний до нас, завжди виявляв турботу. Після того, як він одружився, дружина постійно говорила йому, мовляв, це неправильно, що вони туляться в такій маленькій квартирі, в той час як ми живемо в більшій квартирі недалеко від центру. Я не звертала уваги на її слова, думала, що схаменеться, що молода, тому так себе веде. Пройшло трохи часу, я стала помічати, що син змінився, взагалі пропав, не дзвонив, не писав, а коли я дзвонила, говорив, що зайнятий, потім зателефонує. Однажды з’явився і сказав, що це неправильно, що ми живемо одні в такому великому будинку, а іншу квартиру здаємо.
Він мені запропонував, щоб ми помінялися квартирами, а я не розумію, чому я повин на жер твувати своїм комфортом? Я зробила все для свого сина, дала йому освіту, подарувала квартиру, і якщо йому зараз щось не подобається, то він може сам заробити собі на будинок і розширити житло. Я прямо сказала своєму сину, що не збираюся танцювати під його дудку, ми — пенсіонери і нам потрібне додаткове джерело доходу, адже на пенсію ми не можемо розраховувати. Дивно взагалі, що у молоді виникають такі думки: вони ж працездатні, якщо хочуть, то можуть всього добитися. Він на мене образився, але я не збираюся будувати з себе жер тву, лише б невістці було добре.