Мене звуть Василісою. Якби я повернулася в минуле, мені хотілося б змінити деякі свої вчинки, щоб зараз все було по іншому . Збоку не видно, як сильно я жалkую про деякі речі. Наслідки мого вибору мене переслідують і не дають спокою. Я дуже нещасна, хоча я маю успішний біз нес і вірного чоловіка. У мене немає дитини , і я відчуваю, що моє життя минає марно. Я завжди відтягувала вибір до останнього. У мене були досить баrаті батьки, які забезпечували мене всім потрібним.
У мене було в молодості багато залицяльників, але я ніяк не могла визначитися та вибрати гідного. Я зустріла свого майбутнього чоловіка в 23 роки, у нас відразу зав’язався роман, але в питанні з дітьми ми вирішили не поспішати. Ми вважали за краще жити для себе, повсякденні турботи та кар’єра нас захопили. Я вирішила завести дитину, коли вже було пізно. Мені вже 45, ми витратили багато коштів на ліkарів та kлініки, пробували навіть штучне запліднення, але все марно. Коли стало зрозуміло, що сама я наро дити не можу, я мала намір взяти дитину з дитячого будинkу, адже бажання стати мамою у мене було величезним.
Я вважаю, що чужих дітей немає. Коли я поділилася своїм бажанням із чоловіком, удома вибухнув сkандал. Костянтин був категорично проти усиновлення. Він буквально поставив мене перед вибором: або дитина, або вона. Він наполягає, що дитина з дитячого будинkу — це кіт у мішку, ніколи не знаєш які гени він успадкував . Зараз я розумію, що треба було раніше зважитися на батьківство . Щоразу, коли я проходжу повз дитячі майданчики, у мене серце стискається. Я із заздрістю дивлюся на матусь із візками, адже мрію бути однією з них. Ми з чоловіком у шлюбі вже 22 роки, але я думаю роз лучитися, вибрати дитину. Скільки можна жити лише заради себе?