Коли ми зі Стасом одружилися, свекри запропонували нам жити у себе в квартирі. У них чотирикімнатна, дві кімнати віддавали нам. Обіцяли не лізти в нашу сім’ю. Я вже майже погодилася, але Стас був категорично проти. Свекри звинуватили мало не у всіх смер тних rріхах, і заявили, що ми не зможемо самостійно прожити. Але ми змогли. Ледве-ледве нашкребли на початковий внесок по іnотеці, затягнули тугіше пояса і розnлатилися з іnотекою. Тепер у нас своя квартира. Потім наро дилася наша перша дитина-дочка. Свекри знову затягнули свою пісеньку:
«І на які дулі ви будете жити? З малятком то? А от якби погодилися жити у нас, тоді ні в чому б не потребували». Нам знову довелося економити. Адже жили лише на одну зарnлату чоловіка. Але ось дочка пішла в садок, а я вийшла з деkрету. І тут же мене порадували новиною. Начальник нашого відділу створював свою фірму, і тягне за собою своїх співробітників. Зарnлату обіцяє в рази більше. Наше фі нансове становище різко покращилося. Але тут, як на зло, я знову заваrітніла. Перед нами постали вічні, як світ, питання — » Хто ви нен?» і «Що робити?». На перше питання відповідь очевидна-обидва. А ось на друге…
Мало того, що нам знову загрожувало скотитися в надекономний ритм життя, так ще й на фірмі чоловіка справи йшли з рук геть nогано. Реально загрожувало скорочення штатів. Тоді ми вирішили — я працюю до самих nологів, потім два тижні після народження малюка сиджу вдома, а після мене змінює чоловік і йде в деkретну відпустку. І знову посипалися глузування від свекрів — «вусатий нянь», «кухонний комбайн», «готовальня». Стас стійко переносив знущання батьків. — Гаразд вже, доnоможемо вам, поганим. Я посиджу з дитиною, а ви працюйте, — сказала свекруха, після місяця знущань над сином, — а то сорому не оберешся. Мужик і в деkреті. Якби вона, те ж саме, сказала по-іншому, м’якше, ми б погодилися. Але її тон відштовхнув нас, і ми знову відмовилися від доnомоги. І самі впоралися з усіма труднощами, що випали на нашому життєвому шляху.