Нещодавно мої однокласники вирішили зібратися разом та зустрітися. Під час зустрічі усі ділилися своїми успіхами. Коли черга дійшла до мене, мені стало со ромно.

Нещодавно я відзначила 10 років від дня здобуття освіти. З цієї нагоди мої однокласники вирішили зібратися разом та зустрітися. До цього ми не перетиналися. Це був збіг, бо наш класний керівник теж мав ювілей. Чому б не відзначити обидва свята? Пройшло багато часу, і я наївно вважала, що ніхто з нас не впізнає. Але я помилялася; мало що змінилося. Я отримувала компліменти від усіх та відповідала взаємністю.

Все йшло гладко. Мене турбувало та пригнічувало те, що більшість моїх однокласників чудово жили, працювали та заробляли пристойні гроші, тоді як я була вчителем, звичайним педагогом. Насправді мені було со ромно говорити їм про це. Я повідомила, що зараз шукаю творчу посаду і що я також працюю фрілансером на стороні. Скажу чесно, раніше я не надавала престижу особливого значення. Але після цієї зустрічі щось почало відбуватися. Чого я досягла? Що я ще бачу, окрім книг та блокнотів? Діти невдячні, цікавляться лише своїми іграшками, розпещені та неслухняні.

Поїздки у відпустку – це не варіант. За винятком тих виnадків, коли я їжджу до села до родичів. Зрідка ми відвідуємо дачу моєї мами, де я прикладаю багато зусиль. Більшість моїх однокласників люблять життя, побували в інших країнах і ні в чому не обмежують себе. У школі вони вчилися погано, хоч я отримувала одні п’ятірки. Щиро кажучи, на ринку вони заробляють більше грошей. А ще вони не дратуються так сильно, як я. Учні з одного боку, а директор – з іншого. Швидше за все, мені потрібно переглянути свої моральні принципи та внести деякі зміни до свого життя. Проходить час, а я nродовжую рухатись у тому ж напрямку.