Син якось оголосив, що збирається із сім’єю до мене жити, мовляв, у них дитина народилася, грошей треба більше, тому свою квартиру вони вирішили здавати. Мені 57 років, п’ять років тому не ста ло мого чоловіка. Упокій Господь його душу. Хоча я і живу сама, мене ніколи не пригнічувала самотність, мені завжди є чим зайнятися. Я дуже люблю посидіти, почитати з філіжанкою кави. Для мене дуже важливий свій особистий простір і тиша в будинку.
Коли син розповів про їхнє рішення, я була трохи спантеличена, найбільше бентежило те, що мене не запитали, а просто поставили перед фактом. Адже мені зовсім не хочеться, щоб немовля порушувало мій спокій. Внуків я дуже люблю, але не хочу жер твувати заради них своїм комфортом. Іноді забирати онука до себе я не проти, але не завжди жити з ним.
Коли я пояснила свою позицію синові, він чомусь на мене обра зився, мовляв, я еrоїстично поводжусь. – Усі бабусі тільки роблять, що мріють жити з онуками, а ти відмовляєшся! – обу рювався він. – Тоді зовсім не будеш з ним спілкуватися. Обурення сина я не розумію. Якщо більшості щось подобається, адже це не обов’язково, що і мені це теж повинно подобатися. Сподіваюся, що з часом він охолоне і зрозуміє мене.