Ми з чоловіком вирішили відвідати сина з невісткою. Але після такого прийому, я навіть їхнє ім’я вже не хочу згадувати.

З чоловіком ми живемо у великому приватному будинку, на краю невеликого містечка. Ми завжди раді бачити гостей – і родичів, і друзів. Ми навіть маємо гостьову кімнату, яку ми без nроблем віддаємо гостям, які виявляють бажання залишитися на ніч. Зараз нам по 60 років, і природно, що гостей з кожним роком стає дедалі менше. Є у нас двоє синів. Молодший живе близько, часто відвідує нас зі своєю родиною. А старший залишився у столиці після універу, відкрив свій бізнес, куnив квартиру, одружився, зараз виховує сина. Коли старший син приїжджав до нас зі своєю сім’єю, ми завжди приймали його з усіма почестями.

 

Ось тільки з його дружиною, Людою, я так і не змогла порозумітися. Люда завжди називала наше місто селом, їй ніколи тут не подобалося. Звичайно, ні про яку доnомогу з її боку мені мріяти не доводилося. На початку цієї осені ми з чоловіком вирішили поїхати до них у гості. Зібралися, сіли на потяг, наперед попередили, що приїдемо на тиждень. Доїхали ми до 5 вечора. Вони накрили стіл, все йшло добре, але коли вже стемніло, я запитала: -А де ми можемо лягти? І тут невістка видала: -У нас місця немає. Ми вам зняли готель. Вона не дуже дорога, але переночувати можна. -Та навіщо нам якийсь готель? Постеліть нам на підлозі, ми вам не заважатимемо. Навіть онук почав просити свою маму постелити для нас у його кімнаті. Але невістка стояла на своєму: готель – і все.

Син викликав для нас таксі. Видно було, що він ховає очі. Ми з чоловіком вирішили нічого йому не казати. Приїхали до готелю – а він виявився якимсь старим гуртожитком, навіть туалету в номері не було. Ледве заснули, а вранці – ніякого сніданку. Кафешка навпаки – дуже дорога. Довелося брати таксі та їхати до дітей. День пройшов дуже тухло: син був на роботі, невістка поралася з дитиною. Ми дочекалися вечері, поїли – і знову вирушили до того готелю. Дорогою вирішили, що тиждень у такому ритмі не витримаємо, тому взяли квитки на ранок. Повернувшись, розповіли молодшому синові, як нас прийняв його брат. Так він зателефонував йому і висловив усе, що думає про нього. Деякі родичі сказали, що люди у столиці – такі. Ні про яку гостинність там не чули. Мовляв, нема чого нам вередувати. Але про яку столицю може йтися? Ми приїхали до сина вперше за 10 років – і він прийняв нас настільки свинським чином? Со ромно мені за нього! Даремно лише родичам розповіла про нашу поїздку: краще б мовчала.