Вадим уважно подивився на тарілку з макаронами, що злиплися, залишену на столі, і зітхнув. Колись їхні вечері були насиченими та смачними, а їхній будинок сповнений тепла та сміху. Але з часом щось змінилося. “Ти знову спізнився”, – тихо сказала Олена, його дружина, коли він увійшов до вітальні. “Я знаю, перепрошую”, – відповів Вадим, уникаючи її погляду. Вона подивилася на нього, в її очах читалася і розчарування, і туга.
“Вадиме, це не тільки через запізнення. Адже ми обидва відчуваємо, що наша іскра згасає. Ми обидва опинилися в цій рутині”. Вадим зітхнув. “Я подумав і вирішив, що нам обом потрібний добрий струс. Давай поїдемо кудись на вихідні? Перезавантажимося, ніби це наше перше побачення”. Очі Олени спалахнули надією. “Ти серйозно?” Вадим посміхнувся. “Абсолютно. Поїдемо на дачу, посадимо квіти, приготуємо вечерю на відкритому повітрі. Тільки ти, я й природа”.
Наступного ранку вони вирушили на дачу. Сонце світило яскраво, птахи радісно співали, все було наповнене атмосферою спокою. Вадим і Олена посадили квіти, пограли в карти на веранді, і, коли настав вечір, вони приготували вечерю на грилі. Сидячи біля вогнища, Олена сказала: “Дякую, що зважився на це. Я дійсно відчуваю, ніби наш зв’язок відновлено”.
Вадим узяв її за руку. “Ми більше ніколи не повинні дозволяти рутині руйнувати нас. Цей день і вихідні нагадали мені, як сильно я люблю тебе”. Олена пригорнулася до нього. “Я теж тебе люблю”. Та ніч наповнила їхні стосунки новим теплом та близькістю. І вони зрозуміли, що іноді для того, щоб оновити відносини, потрібно просто уникнути всього і залишитися наодинці.