Ніколи б не подумала, що на старості років відчую таке почуття сорому і приниження. Мені 59 років і минулого року мене несподівано скоротили на роботі. Я не чекала такого повороту, адже завжди думала, що я на доброму рахунку. Проте начальство вирішило взяти на моє місце молодого фахівця. З цього моменту розпочалися мої проблеми. Раніше у мене були чудові стосунки з дітьми. У мене є доросла дочка Ліля, якій 28 років, вона вже створила свою сім’ю та виховує дітей. Синові 25. Я завжди допомагала їм матеріально, адже моя зарплата була гарною, і я могла щомісяця виділяти по 3 тисячі гривень на їхні витрати. Крім того, ніколи не приходила до дочки в гості з порожніми руками — завжди приносила щось смачненьке для онуків чи купувала їм одяг.
Проте втрата роботи стала для мене величезним ударом. Мій чоловік, якому 62 роки, вже на пенсії й одержує зовсім невеликі гроші. До того ж він ніколи особливо не турбувався про гроші, знаючи, що в будинку все завжди є. Щодня він витрачав по 100 гривень на цигарки, і це стало серйозним навантаженням на наш бюджет. Після того як я втратила роботу, наші запаси почали танути. Я ніколи не відкладала гроші, адже вважала, що краще допомогти дітям. Але ось уже настав Великдень, і я раптом усвідомила, що у мене немає коштів навіть на елементарні продукти для святкового кошика. Тоді я зателефонувала дочці. – Лілю, позич мені 2 тисячі гривень. Хочу купити продукти для Великодня. – А коли ти зможеш їх повернути? — спитала вона. Я розгубилася.
Щиро кажучи, я очікувала, що вона скаже, що віддавати гроші не треба. – Я не знаю, дочко, – відповіла я. 0 Мамо, зараз важкі часи. Нам також важко. Ти більше не допомагаєш нам як раніше. Після цієї розмови я зателефонувала до сина. Але він повідомив, що вже забронював готель та збирається з дівчиною поїхати в гори на свята. Це було перше Великодне свято, коли я не змогла освятити кошик. Дочка знала про мою ситуацію, і я сподівалася, що вона запросить мене до себе хоча б на святкову вечерю, але цього не сталося.
Почуття приниження, яке я зазнала тоді, було величезним. Ми з чоловіком сиділи за столом і їли зварену в мундирі картоплю. Саме тоді я вирішила, що так більше продовжуватися не може. Через місяць я поїхала до Німеччини до подруги, яка допомогла мені влаштуватися на роботу. Я працювала на фабриці та жила у гуртожитку. Було тяжко, але я справлялася. Не встигла я отримати першу зарплату, як мені зателефонувала дочка. – Мамо, треба готувати дітей до школи. Ти ж допоможеш? – Ні, Лілю, більше не можу. Тепер ви самі. – Що ж ти робитимеш з грошима? – Я збиратиму їх, щоб більше ніколи не просити у вас допомоги. Дочка образилась на мене. Але я твердо вирішила, що більше не дам ні копійки ні дітям, ні чоловікові. Більше того, я всерйоз подумую про те, щоб попрощатися з чоловіком. Мені набридло його утримувати. Як ви думаєте, чи правильно я роблю?