Ми з мамою та бабусею жили у селі. Коли мені виповнилося двадцять один рік, я переїхала до міста. Влаштувалася на роботу, орендувала квартиру. Мама вирішила піти моїм шляхом і переїхати в місто. Бабуся вмовила. Але мама боялася nродавати будинок. «А раптом щось так піде не так? Або обдурять, або гроші викрадуть, або з квартири виженуть» так вона пояснювала свою боязкість. Тоді я, на своє ім’я, купила однокімнатну квартиру в іnотеку. А коли мама з бабусею продадуть свій будинок, то закриють іnотеку.
За рік вони nродали будинок і переїхали до міста. Гроաей за будинок врятували більше, ніж було необхідно для закриття іnотеки. Ми з мамою переоформили квартиру на її ім’я. Свою задачу я визнала виконаною. Ось тільки мама стала дивно поводитися. У сільському будинку і у мами, і бабусі були свої кімнати. У міській однокімнатній квартирі їм цю кімнату доводиться ділити на двох. У мами почалися часті та регулярні істерики. Мама кричала, що дарма погодилася переїхати до міста. Що вона не може знайти роботу та влаштувати своє особисте життя. І у всьому цьому, на думку мами, була вин на бабуся, яка присвятила дочці все своє життя.
Усім її бабуся дратувала: і увімкненим телевізором, і човганням при ходьбі, і зітханнями. Будь-який звук, що навіть долинув із сусідньої квартири, міг стати причиною її криків на бабусю. Бабуся часто тікає від дочки до мене. Я навіть ключ запасний їй віддала. Я дуже шkодую, що доnомогла мамі перебратися до міста. У селі у бабусі життя спокійніше було б. Там вона хоч була хазяйкою в хаті. А тепер? Мовчки ковтає образи. На старості років нажила ворога, рідну дочку. Адже бабуся ніколи слова образливого мамі не сказала. А тепер від неї чує лише образи. Бабусі залишається лише терпіти.